До уваги осіб з інвалідністю та батьків дітей з ДЦП!
ПОРАДИ БАТЬКАМ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ
1. Ніколи не жалійте дитину через те, що вона не така, як усі.
2. Даруйте дитині свою любов та увагу, однак не забувайте про інших членів родини, котрі її теж потребують.
3. Не дивлячись ні на що, зберігайте позитивне ставлення і уявлення про свою дитину.
4. Організуйте свій побут так, щоб ніхто в сім'ї не відчував себе «жертвою», відмовляючись від свого особистого життя.
5. Не відгороджуйте дитину від обов'язків і проблем. Вирішуйте всі справи разом з нею.
6. Слідкуйте за своєю зовнішністю. Дитина повинна гордитися вами.
7. Не бійтеся в чомусь відмовити дитині, якщо вважаєте її вимоги надмірними.
8. Частіше розмовляйте з дитиною. Пам'ятайте, що ні телевізор, ні радіо не замінять їй вас.
9. Не обмежуйте дитину в спілкуванні з ровесниками.
10. Частіше звертайтеся за порадами до педагогів та психологів.
11. Звертайтеся до родин, у яких є діти. Передавайте свій досвід і переймайте чужий.
12. Пам'ятайте, що дитина коли-небудь подорослішає і їй доведеться жити самостійно. Готуйте її до самостійного життя. Говоріть з нею про майбутнє.
ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ВСЕОБУЧ ДЛЯ БАТЬКІВ,ЯКІ ВИХОВУЮТЬ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ
«Інклюзія – вибір сучасних батьків»
Сучасні зміни в системі освіти вплинули на зміст та форму навчання і виховання дітей з особливостями психофізичного розвитку.
На противагу поширеній формі навчання та виховання у спеціальних закладах освіти, функціонуючих на засадах сегрегації, приходить нова, визнана у багатьох розвинених країнах світу, інклюзивна форма навчання, яка гарантує кожній дитині право навчатися у закладах за місцем проживання та перебувати в колективі разом зі своїми здоровими однолітками, що значно покращує процес її соціалізації.
Саме інклюзивна освіта, на думку одного з провідних канадських дослідників Т. Лоремана, сприятиме:
розвитку здібностей дитини;
задоволенню особливих потреб;
створенню системи підтримки;
участі батьків у навчанні їхніх дітей.
Навчання і виховання дітей з особливими освітніми потребами на інклюзивній основі є значним дієвим засобом подолання дискримінаційного ставлення до них та пошуку їх потенційних можливостей. Ще у 1924 році Л.Виготський зазначив: «Величезна помилка – споглядання на дитячу ненормальність лише як на хворобу. Це призвело нашу теорію і практику до небезпечних помилок. Ми ретельно вивчаємо краплини дефекту, ті золотники хвороби, які зустрічаються у ненормальних дітей… і не помічаємо тих пудів здоров’я, закладених у дитячому організмі, на який би дефект він не страждав» .
На даний час в Україні триває процес розбудови інклюзивної освіти.
Інклюзивне навчання з кожним роком стає все актуальнішим в Україні. Насамперед, це пов’язано з тим, що число дітей, які потребують корекційного навчання, неухильно росте. Дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, в Україні понад 1 млн., що становить 12% від загальної кількості дітей у країні. Окрім зростання кількості дітей з обмеженими можливостями, наголошується тенденція якісної зміни структури порушень, відмічається їх комплексний характер у кожної окремої дитини.
Інклюзія в освіті – це ступінь інклюзії в суспільстві, одна з гуманітарних ідей його розвитку.
Існує обгрунтування інклюзивної освіти:
Обґрунтування освітнього характеру: вимоги до інклюзивних навчальних закладів стосовно спільного навчання усіх дітей означають, що школи повинні розробити такі адаптовані методи навчання, які відповідають індивідуальним відмінностям учнів і, таким чином, приносять користь усім дітям.
Обґрунтування соціального характеру: інклюзивні навчальні заклади можуть змінити ставлення до існуючих відмінностей через спільне навчання усіх дітей, створюючи таким чином основу для справедливого та недискримінаційного суспільства, яке заохочує людей жити разом у злагоді.
Економічне обґрунтування: ймовірно, дешевше створювати й утримувати загальноосвітні та дошкільні навчальні заклади, в яких навчаються та виховуються усі діти разом, аніж створювати складну систему різних типів закладів, що спеціалізуються в галузі освіти конкретних груп дітей. Інклюзивні заклади, які забезпечують ефективну освіту для всіх дітей, є економічно більш прийнятним засобом забезпечення освіти для всіх.
Нагадуємо, що Міністр освіти і науки України Лілія Гриневич запевнила, що «інтернати для дітей з особливими потребами не будуть скасовані, поки інклюзія не стане якісною та доступною».
Вибір – за вами.
Минув час гнітючого розпачу, надії, що лікарі помилилися, сподівань, що все минеться і дитинка буде такою, як усі, без особливостей, без особливих потреб. Настав час вибору, роздумів про те, як далі вчити, виховувати та лікувати її, який життєвий шлях визначити, яку долю обрати. Як зробити так, аби дитина почувалася комфортно у цьому світі, щоб не викликала зайвого подиву, зневаги, щоб не зневажали її однолітки, а їхні батьки не цуралися. Це означає – адаптуватися у суспільстві, інтегруватися у колектив здорових, повносправних.
Чи може все-таки обрати ізоляцію, оточення людей, які добре розуміють ці ж проблеми, оскільки теж мають порушення? Певно, глухий краще зрозуміє глухого, сліпий – сліпого, інвалід на візочку – такого ж, як він сам. Це і є сегрегація, перебування у середовищі подібних до себе. А з іншого боку, чи так вже й добре, коли вони спілкуються лише один з одним, боячись чи соромлячись мати справу зі звичайними, повносправними?
Отже, інклюзія, тобто входження у суспільство здорових, чи сегрегація, перебування у колективі подібних до себе?
Напевно, в наш стрімкий, відзначений кардинальними змінами час, батьки дітей із психофізичними особливостями опиняються перед вибором з першого ж дня народження малюка. Що ж робити? Тримати вдома, опікуватися лише його здоров’ям, віддати до спеціального дошкільного закладу з тим, аби пізніше він потрапив до спеціального інтернату чи одразу – в оточення здорових діток? Думки не відступають, а рішення приймати треба. Спеціалісти наполягають, друзі застерігають, а, власне, порадитися ні з ким. Водночас, не маючи ні детальних відомостей, ні точних адрес, ні переконливих прикладів, а лише чутки від друзів, знайомих, сусідів та колег, такий вибір зробити нелегко.
Спробуємо в загальних рисах охарактеризувати цю проблему, окреслити сучасні тенденції здобуття освіти неповносправними дітьми. Тенденції, які викликають стільки суперечок, нарікань, сумнівів у батьків, педагогів, широкої громадськості.
Інклюзія – вимога часу.
Демократичні зміни у суспільному житті країни зумовили нове бачення, розуміння та переоцінку багатьох сталих положень.
Як наслідок – на сучасному етапі однією з альтернативних форм здобуття освіти дітьми з особливостями психофізичного розвитку стало інклюзивне навчання. Інклюзивне навчання, передусім, передбачає перебування дитини з особливими потребами в масовому загальноосвітньому дошкільному чи шкільному закладі, оволодіння нею знаннями, вміннями та навичками в ті ж самі терміни, що і здоровою дитиною. Сама ідея інклюзії базується на тому, що життя і побут людей з обмеженими можливостями мають бути найбільш наближені до умов і стилю життя суспільства, в якому вони перебувають. Стосовно дітей з обмеженими психофізичними можливостями це означає, що дитина з особливими потребами має право задовольняти свої потреби так як і всі інші члени суспільства; в сім’ї створюються найкращі умови, а обов’язок місцевої влади – надавати можливості для виховання таких дітей вдома; навчатися можуть практично всі діти, незалежно від наявних порушень.
Ці принципи закріплені низкою міжнародних правових актів: Декларацією прав дитини, Декларацією про права осіб з відхиленнями в інтелектуальному розвитку, Саламанекською декларацією, Декларацією про права інвалідів тощо. В Україні закони «Про освіту», «Про загальну середню освіту» утверджують, що всі діти, в тому числі діти з обмеженими психофізичними можливостями, діти-інваліди, мають право на навчання, на здобуття освіти. Варто зазначити, що наголошуючи на освіті неповносправних у нашій країні, передусім мають на увазі спеціальну освіту, яку одержують у спеціальних навчальних закладах. Водночас, стосовно дітей з особливостями психофізичного розвитку, які перебувають у масових закладах, у Міністерстві освіти, Міністерстві охорони здоров’я та в Міністерстві праці розробляються нормативні документи, які забезпечують інвалідам соціальні гарантії, права; соціальні програми з охорони дитинства і подальшого розвитку системи освіти дітей з обмеженими можливостями.
Вибір має бути обґрунтованим.
Вибору передують сумніви. Сумніви викликають роздуми. Роздуми навіюють спогади.
Пригадується випадок з глухою дівчинкою, батьки якої збилися з ніг, влаштовуючи її в масовий навчальний заклад. «Вирок» медичної консультації був однозначним – тільки спеціальна школа для глухих дітей, яка знаходилася за 70 кілометрів від міста. Батьки, побоюючись визначення «інтернатна установа», намагалися залишити дитину в сім’ї, і, водночас, мріяли дати їй освіту. Зважаючи на об’єктивні показники, як то: психічний розвиток, стан мовлення, загальну готовність до школи, сформованість навичок читання та письма, батьки мали шанси побачити свою дитину першокласницею звичайної школи. Та лише доброзичливість директора, завзятість молодої вчительки у співдружності зі шкільним логопедом допомогли здійснитися цим мріям. Місцева освітянська влада «закрила очі» – вчиняйте під свою відповідальність. А маленька першокласниця стала однією з кращих учениць класу.
Хоча пригадується й інший випадок. Хлопчик з ринолалією (в народі – «заяча губа») за бажанням батьків вступив до спеціалізованої школи з поглибленим вивченням англійської мови. Батько, відомий в місті можновладець (тому й проблем зі вступом не було) відмовився від запропонованої допомоги, нехтував порадами логопеда та психолога, наполіг на тому, щоб дитина вивчала англійську мову, міркуючи про те, що можливо його син й не буде правильно вимовляти звуки, а писати англійською він все ж навчиться. Через рік дитина мала не тільки проблеми з англійською мовою, а й з рідною, оскільки писати грамотно так і не навчилася. Згодом до цього додалися ще й проблеми психологічного травмування. І ці випадки у нашому житті непоодинокі.
Чому ж багато батьків, маючи дитину з особливостями психофізичного розвитку, намагаються зробити все, аби вона перебувала в масовому навчальному закладі? Вочевидь, однією з причин є те, що масові дитячі садки та школи знаходяться поблизу домівки і, відвідуючи заклад, дитина не відривається від сім’ї, друзів, оточення. Спеціальні заклади часто знаходяться за межами міста, іноді навіть у іншій області, у великих містах. Необхідно витратити більше години на те, аби дістатися до потрібного дитячого садка чи школи. Тому, внаслідок труднощів транспортування, дитина приїздить додому тільки під час зимових чи літніх канікул. Таким чином, навчання у спеціальному закладі надовго відриває дитину від сім’ї, люблячих батьків та родичів. Окрім того, дитина упродовж усього тижня, або й більше, має перебувати в середовищі дітей зі значним недорозвиненням мовлення, зниженим рівнем інтелекту, вадами рухової сфери тощо. І якщо рівень мовленнєвого, інтелектуального розвитку у неї вищий, аніж у дітей її групи або класу, то він, певною мірою, гальмується. Вочевидь стає зрозумілим, чому певна частина батьків не має бажання віддавати свого сина або доньку в інтернатний заклад.
Трапляються випадки, коли певні сімейні обставини, або ж медичні протипоказання не дозволяють дитині перебувати в інтернатних умовах. І тому в масових дитячих садках, школах на сьогоднішній день є значна частина дітей з особливостями розвитку. Проведення виваженої політики в освітній галузі має забезпечити подальший розвиток системи спеціального навчання і підтримку інклюзивного підходу до навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку.
Порозуміння та взаємодія.
Вибір форми навчання дитини з особливостями психофізичного розвитку (спеціальна школа чи загальноосвітня) є прерогативою батьків. Це право їм надають основні законодавчі освітні документи (Закони «Про освіту», «Про загальну середню освіту» та ін.). Втім, це рішення варто приймати спільно з фахівцями – медиками, педагогами, які допоможуть зважити всі «за» і «проти», керуючись гаслом «не зашкодь». Консультаційну допомогу батьки можуть одержати, звернувшись до фахівців районного відділу освіти, спеціалістів інклюзивно-ресурсного центру за місцем проживання. Вочевидь, якщо освітній рівень батьків достатній, матеріально-побутові умови задовільні, то перебування дитини у загальноосвітній школі матиме позитивні результати, оскільки соціалізація дитини не може проходити в умовах ізоляції, яка є в спеціальних школах-інтернатах.
Якщо батьки, вирішуючи де навчатися майбутньому школяреві, віддали перевагу загальноосвітній школі (найчастіше це школа найближча до місця проживання), то необхідно, насамперед, налагодити стосунки з адміністрацією навчального закладу, познайомитися з майбутніми вчителями, ознайомитися з умовами навчання, що є в школі, яку обрали для навчання.
Це стосується безбар’єрного доступу (наявність пандусів або ліфту), наявності кабінету, де надаються додаткові корекційно-реабілітаційні послуги дитині з особливостями психофізичного розвитку різнопрофільними фахівцями, забезпеченості відповідними навчально-методичними та технічними ресурсами.
До обов’язків шкільної адміністрації входить ознайомлення батьків з їхніми правами та обов’язками, однак, батькам дитини з особливими освітніми потребами варто зважати на те, що успіхи майбутнього школяра значною мірою залежать від їхньої участі у процесі інтегрування їхньої дитини в середовище однолітків. Підтримка батьків є неоціненною, оскільки лише вони можуть попередити про завищені або занижені вимоги до знань, сповістити про відсутність належних умов перебування у дитячому колективі, про емоційну напругу тощо.
Саме батьки можуть повідомити про психологічну готовність дитини і бажання навчатись у закладі «масового» типу. Іноді дошкільники з обмеженими можливостями здоров’я не можуть перебувати в інклюзивних шкільних умовах за різних причин. Одні є лідерами у спеціальних закладах, оскільки є найкращими вихованцями, мають, порівняно з іншими, досить високий рівень розумового та мовленнєвого розвитку, тому болюче переживають втрату лідерства, інші – вкрай гостро реагують на свою ваду, намагаються її всіляко приховати і тому на фоні здорових однолітків знаходяться у постійному стресовому стані. Є й діти, які звикли до постійної уваги з боку вихователів, батьків, потребують надмірного опікування і у великому колективі губляться, відчувають себе загубленими і занадто сором’язливо поводяться, оскільки звикли до знайомих невеличких колективів і навчальних груп, де не більше 10 чоловік.
Таким чином, вирішення питання про інклюзивне навчання в кожному конкретному випадку потребує попереднього урахування багатьох факторів, в тому числі: різносторонню готовність дитини до навчання у школі і її бажання; надання спеціальної корекційної допомоги, реальні можливості сім’ї надавати постійну необхідну допомогу дитині у процесі навчання.
Налагодження партнерських стосунків між батьками та всіма фахівцями, які працюють у навчальному закладі та надають допомогу дитині з порушенням психофізичного розвитку, є першочерговим завданням. Паритетними мають бути стосунки між батьками здорових дітей та дітей, які потребують особливої уваги, оскільки проведені дослідження засвідчують, що інклюзивне середовище надає можливості для особистісного самовдосконалення, насамперед, звичайним школярам. Вони починають краще розуміти людей, які чимось не схожі на інших, вони мають можливість завжди надати допомогу тим, хто цього потребує, вони вчаться співчувати та оцінювати речі з позицій гуманності.
Діти з особливостями психофізичного розвитку у звичайному шкільному середовищі безперечно потребують уваги, піклування з боку оточуючих, однак, варто зважати на те, що надмірне піклування може бути згубним. У сім’ях, де є бабусі і дідусі, які безпосередньо займаються вихованням дитини з обмеженими можливостями здоров’я, часто панує культ, який призводить до усунення будь-яких труднощів на шляху такої дитини, зокрема побутових. Дитину обмежують у виконанні соціальних функцій, тим самим формуючи у неї споживацькі установки, зменшуючи можливості особистісного і пізнавального розвитку.
Варто зазначити, що сім’я, в якій виховується дитина з особливостями психофізичного розвитку потребує особливої уваги. І це мають усвідомлювати і адміністрація школи, і педагоги, оскільки успішність інклюзивного навчання значною мірою визначається взаєминами, які склалися в сім’ї. Якщо в родині панує оптимістичний настрій, то впевненість у своїх силах і можливостях матиме і дитина. Повсякденне життя сім’ї має передбачати участь дітей з порушеннями психофізичного розвитку у всіх видах домашніх справ: прибирання, миття посуду, допомога по господарству тощо. Батьки при цьому мають бути терплячі, доброзичливі, однак не варто допускати вседозволеності, відсутності будь-яких обмежень. Позитивна атмосфера в родині, захищеність батьківською любов’ю дає змогу бути вимогливими, але не конфліктними. Позитивні вчинки помічаються, оцінюються, підтримуються, негативні вчинки потребують обговорення і відповідної оцінки.
При зарахуванні до школи сім’я має займати активну позицію, надавати допомогу кваліфіковано та уміло, діяти педагогічно грамотно. Для цього варто часто зустрічатися з педагогами, обговорювати поведінку дитини, проблеми та успіхи, спільно намічати перспективні плани, усвідомлюючи, що певна обмеженість життєдіяльності не повинна заважати працювати, спілкуватися, знаходити порозуміння. Значною мірою від сім’ї залежить особистісне становлення дитини, формування у неї умінь розуміти свої потреби, можливості та нахили. Прогнозовані ситуації вибору допомагають дитині усвідомити, чого саме вона хоче, що бажає, що любить. Корисні розмови в невимушеній атмосфері про те, хто і який ти : добрий чи злий, спокійний чи рухливий та ін. Адже чим краще людина знає себе, тим краще вона може скеровувати свою поведінку, змінювати її відповідно до ситуації. Особливу значущість має створення ситуації успіху у грі, трудовій діяльності, навчанні. Школярі з особливими освітніми потребами на перших етапах навчання мають одержувати посильні завдання, які відповідають їхнім можливостям, їм має надаватися допомога на основі спільної діяльності, детального пояснення. Ситуацію успіху у навчанні забезпечують не лише різноманітні форми діяльності, а й залучення до процесу навчання рухів, смакових, слухових, тактильних відчуттів, тобто забезпечення полісенсорної основи під час формування знань. Конкретні рекомендації з приводу навчання дітей з особливими освітніми потребами, особливо на перших його етапах, батьки мають одержати у фахівців.
Беручи активну участь у складанні корекційно-освітніх програм і в оцінці їх результативності, батьки спільно з педагогами визначають приоритетні напрями у цих програмах. Зокрема, розвиток комунікативних умінь для всіх категорій дітей, які навчаються в інклюзивних умовах має непересічне значення, оскільки залучення до повноцінної комунікації є одним із важливих і складних завдань упродовж усього навчання. Вочевидь, консультаційні семінари, тренінги, на яких обговорюються ці питання мають бути ініційовані саме батьками дітей, які потребують допомоги. Саме проведення таких заходів дасть змогу батькам усвідомити, що їхня дитина не є дитина з вадами, а є дитина зі своїми особливостями, відмінна від інших, зі своїм світосприйняттям, своїм засобом спілкування, своїм мисленням. Батькам важливо усвідомлювати, що сім’я має жити повноцінним життям і сприймати ситуацію такою, як вона є, оскільки найбільшу допомогу може надати саме родина, те оточення, де займаються особистим зростанням, докладають зусиль, аби краще розуміти «особливу» дитину, відчувають взаємодопомогу та довіру.
Відкритість освітнього процесу у класах інклюзивного навчання передбачає міжособистісні контакти між батьками, педагогами, дітьми. Проведення спільних свят, участь в інтерактивних іграх, заняттях, масових заходах допомагає формуванню у батьків реального образу «особливої» дитини і розуміння її внутрішнього світу.
Зняттю емоційного навантаження, яке часто супроводжує родини дітей з особливими потребами, допомагають так звані релаксаційні (розслаблюючі) вправи, які сприяють зменшенню напруги, поверненню в стан рівноваги. Створюють певний позитивний настрій «танцювальні хвилинки», які є складовою танцювальної психотерапії, яка широко використовується для зняття стресового навантаження. Танцювальні рухи, доповнені мімікою, жестами, створюють композицію, яка допомагає знімати психологічне навантаження, оптимізувати позитивні емоції. Завдяки такій взаємодії батьки коригують емоційну сферу дітей, вчать скеровувати свою поведінку, знімають страхи, прояви агресії тощо.
Навчальна команда.
Усі батьки є важливими членами навчальних команд своїх дітей. Ви їх знаєте найкраще: їхні сильні сторони, здібності, задатки та особливості розвитку, і саме тому можете підтримувати найефективніше.
Ваша постійна участь у шкільному житті може значно покращити успіхи вашої дитини. Важливо, щоб ви брали участь у прийнятті рішень щодо освіти своєї дитини. Саме ви можете надавати важливу інформацію для планування, впровадження та адаптації програми для найкращого задоволення постійно змінних потреб вашої дитини.
Як батьки, ви можете також збагатити навчальний досвід дитини через залучення до громадського життя. Це можна робити через місцеві організації та програми, такі як батьківські чи дитячі групи. Інколи також проходять неформальні зустрічі з великими сім’ями, волонтерами, друзями, сусідами та громадою загалом.
Батьки відіграють важливу роль у забезпеченні успішного навчання їхньої дитини. Всім дітям потрібна підтримка батьків, а учні з особливими потребами часто потребують ще більшого залучення батьків і не тільки на початкових етапах навчання, а часто й у старших класах та під час здобуття вищої освіти.
Ви – важлива частина навчальної команди вашої дитини, до якої ще входять шкільні вчителі та інші залучені до цього процесу особи. Для досягнення якнайкращого результату у навчанні надзвичайно відповідально сформувати позитивні стосунки між членами цієї команди. Батьки та шкільний персонал вкладають у налагодження та підтримання таких стосунків свій час та енергію.
Ви допомагатимете дитині своєю роботою в навчальній команді, а також своєю участю в житті шкільної спільноти, підтримкою навчання вдома та створенням соціальної мережі для допомоги своїй сім’ї.
Адаптована програма.
Навчання та програмування є ключовими для успішної освіти.
Існує кілька головних принципів для ефективного програмування:
•програмування має базуватися на індивідуальних потребах учня, однак може здійснюватися в контексті навчальної групи, утвореної кількома окремими учнями, кожен з яких має унікальні потреби;
•програмування – це активний процес, який безперервно моніториться та адаптується, щоб відповідати потребам учнів;
•багато підходів, що застосовуються для підтримки учнів з особливими потребами, будуть корисними для всіх учнів;
•програмування потребує постійного використання відповідних стратегій у рамках певного оточення;
•програмування потребує командної роботи та співпраці між учнями, батьками і шкільним персоналом;
•програмування вимагає постійної комунікації;
•програмування вимагає таких організаційних структур та шкільної культури, які б сприяли співпраці, залученню батьків, залучення до групи дитини, реалізації індивідуалізованих навчальних планів;
•програмування для учнів з особливими потребами будується на обсягах, які задаються стандартами освіти – знання, вміння та навички, яких очікують від учня у рамках опанування програми предмета. Однак зміст може потребувати внесення змін або адаптацій навчальної діяльності чи інструкцій, щоб відповідати індивідуальному рівневі здібностей учня.
Адаптована програма зберігає всі результати, що передбачені стандартами загальної освіти, та адаптує інструкції, аби вони відповідали особливим навчальним потребам учня. Результати ж модифікованої програми значно відрізняються від програм масових загальноосвітніх шкіл і спеціально добираються так, щоб відповідати особливим потребам конкретного учня.
Індивідуалізований навчальний план.
Кожен учень, котрий був визнаний «учнем з особливими потребами», повинен мати індивідуалізований навчальний план (ІНП).
ІНП – це письмове зобов’язання про наміри навчальної групи забезпечити належне планування для учнів з особливими потребами. Це робочий документ, до якого записуються успіхи учня.
ІНП це:
•план співпраці учня, батьків, учителів та допоміжного персоналу. Залучені до роботи особи можуть час від часу змінюватися залежно від потреб учня;
•розроблений для задоволення особливих освітніх потреб окремих учнів;
•документ планування, що допомагає контролювати та оцінювати освітню програму учня та її виконання;
•збірка пристосувань та адаптацій, які допоможуть учневі ефективніше здобувати знання;
•основа для планування переходів.
Асистенти вчителів.
Деяким дітям з особливими потребами для досягнення успіхів необхідна розширена навчальна команда. В таких випадках батьки та вчителі співпрацюють з іншими спеціалістами – асистентами вчителів, консультантами, волонтерами чи працівниками громадських організацій.
Асистенти вчителів мають надавати підтримку та допомогу у класах для полегшення навчання учнів, особливо з порушеннями психофізичного розвитку. Поставлені перед ними завдання можуть змінюватися залежно від потреб дітей, наявних ресурсів та інших особливостей школи або класу. Асистенти вчителя отримують завдання від учителя або директора. Виключну відповідальність за планування, впровадження та оцінку програм вашої дитини несуть вчителі. Асистентам учителів можуть передаватися такі ролі та відповідальності:
•надання індивідуальної допомоги після вказівки вчителя та на основі завдань і цілей, описаних в ІНП учня;
•робота з невеликими групами учнів над удосконаленням поняття чи навички, яких учитель попередньо вже навчав групу;
•надання індивідуальної допомоги в побутових питаннях, перевірка роботи допоміжного обладнання, допомога в підготовці матеріалів;
•надання вчителю інформації про академічну успішність учня, його поведінку, успіхи та потреби;
•контролювання учня за межами класу: на гральному майданчику, в місцях виробничої практики тощо;
•допомога для підтримання поведінки через забезпечення такої, яку вимагає вчитель.
Адаптації.
Для покращення можливостей навчання більшості учнів з особливими потребами необхідні адаптації.
Адаптація – це зміна звичного способу навчання учня, способу виконання завдання чи перебування учня в класі.
Є три загальноприйняті типи адаптацій:
•Пристосування класу та фізичних предметів: спеціальні стільці, технічні пристосування тощо.
•Адаптації способів навчання: надання копій записів, інші матеріали для читання тощо.
•Адаптації способів оцінювання та тестування: додатковий час, усні тести тощо. Щоб бути ефективними, ці адаптації мають задовольняти особливі навчальні потреби окремих учнів.
Поради щодо переходу зі старшої школи.
•Станьте ментором своєї дитини. Дослухайтеся до сподівань і мрій вашої дитини та продовжуйте їх підтримувати.
•Допомагайте дитині аналізувати наслідки прийнятих рішень та яким чином сподівання, ставлення та цінності впливають на життя і прийняття рішень щодо кар’єри.
•Підтримуйте прагнення дитини до самостійності та давайте їй змогу залучатися до життя громади.
•Продовжуйте досліджувати необхідні адаптації та допоміжні технології.
•Вивчайте наявні можливості та допоміжні служби, що можуть знадобитися після закінчення навчання.
•З’ясуйте вимоги до вступу у вищі навчальні заклади, які цікавлять вашу дитину.
•Зберіть усі необхідні документи для надання підтримки вашій дитині у вищій школі.
•Дізнайтеся про наявність усіх необхідних пристосувань для навчання й проживання вашої дитини до того, як вона вступить до навчального закладу.
Сьогодні народногосподарський комплекс потребує кваліфікованих робітників, які володіють професійною майстерністю, здатні швидко освоїти нові технології, що допоможуть оволодіти високою професійно культурою. Тож учні повинні навчитися застосовувати методи і прийоми, що забезпечують міцні професійні уміння і навички, сприяють розвитку самостійної творчої активності та технологічного мислення. Для учня важливо вміло застосовувати набуті знання у виробничих умовах.
Доба розвитку ринкових відносин в Україні та перехід від індустріальної до інформаційної ери висувають високі вимоги до підготовки спеціалістів робітничих професій.
Активізація пізнавальної діяльності учнів без розвитку їх професійного інтересу не лише важке, але й практично неможливе завдання. Ось чому в процесі навчання необхідно систематично збуджувати, розвивати і закріплювати любов до уже обраної професії.
Професійна освіта насамперед повинна забезпечити готовність людини з об’єктивно зменшеними функціональними можливостями внаслідок вад психофізичного розвитку до максимального (з урахуванням суб’єктивних можливостей) повноцінного виконання своїх різноманітних соціальних ролей і функцій, готовності до саморозвитку, самоствердження, до щасливого життя серед людей. І кожен педагог професійно-технічного закладу повинен зробити все можливе, щоб людина з особливими потребами оволоділа професією, щоб вона зайняла місце у нашому суспільстві, адже саме від системи освіти залежить можливість соціальної адаптації таких людей.
РЕКОМЕНДАЦІЇ БАТЬКАМ ПО КОРЕКЦІЇ ТРИВОЖНОСТІ ДІТЕЙ
1. Постійно підбадьорювати, заохочувати демонструвати впевненість у їхньому успіху, у їхніх можливостях;
2. Виховувати правильне ставлення до результатів своєї діяльності, уміння правильно оцінити їх, опосередковано ставитися до власних успіхів, невдач не боятися помилок, використовувати їх для розвитку діяльності ;
3. Формувати правильне ставлення до результатів діяльності інших дітей;
4. Розвивати орієнтацію на спосіб діяльності ;
5. Розширювати і збагачувати навички спілкування з дорослими й однолітками, розвивати адекватне ставлення до оцінок і думок інших людей;
6. Щоб перебороти скутість, потрібно допомагати дитині розслаблюватися знімати напругу за допомогою рухливих ігор, музики ,спортивних вправ допоможе інсценізація етюдів на прояв сміливості, рішучості, що потребує від дитини психоемоційного ототожнення себе з персонажем;
7. Не сваріть дитину за те, що вона посміла гніватися на вас. Навпаки, поставтеся до неї, до її обурення з розумінням і повагою :допоможіть їй усвідомити і сформулювати свої претензії до вас.Тільки тоді, коли емоції згаснуть, розкажіть дитині про те, як ви переживали, коли вона виявляла свій гнів. Знайдіть разом із нею владу форму висловлювання претензій.
8.Поспостерігайте за собою. Дуже часто ми самі виховуємо своє роздратування, терпимо його доти, доки воно не вибухне, як вулкан, яким уже не можна керувати. Набагато легше й корисніше вчасно помітити своє незадоволення і проявити його так, щоб не принизити дитину, не звинуватити, а просто виявити своє незадоволення.